.svg.png)
Річ Посполи́та або Річ Посполи́та Обо́х Наро́дів (пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów, Rzeczpospolita Korony Polskiej i Wielkiego Księstwa Litewskiego, лит. Abiejų Tautų Respublika — Республіка Обох Народів) — феодальна держава, союз Польського королівства та Великого Князівства Литовського, яка була заснована для кращої боротьби із Московським царством. До неї входила більша частина сучасних литовських, білоруських і українських (в ті часи називались руськими) земель — Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина.
Ця держава була утворена союзним договором у м. Любліні — Люблінською унією 1569 року. Закінчила своє існування під час третього поділу Польщі у 1795 році.
Державний устрій
Державний устрій Речі Посполитої оформився при королі Генріхові Валуа (1573–1574), який займав польський престол перед тим як стати королем Франції. Таким чином оформився державний устрій — республіка з виборним королем. Після короля був сейм (Сенат та Посольська Ізба). Після Сейму сеймики (зібрання шляхти).Парламентська влада
Найвищим законодавчим органом держави був з'їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. В період між сеймами король управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів.Під час прийняття рішень сеймом існувало право «ліберум вето» — кожний з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова «Не позвалям» (Не дозволяю). 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох палат — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли воєводств і земель — на майдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекції шляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних воєводств, враховуючи послів, присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб.
Суб'єкти держави
Велике князівство Литовське зберігало певну автономію у складі Речі Посполитої (мало свої органи адміністративного управління, військо, фінанси, судочинство велося на основі Литовських статутів).Під час загострення боротьби магнатських угруповань за владу, феодали Речі Посполитої створювали конфедерації. Відкриті виступи конфедератів проти короля називалися рокошами.
Населення
У суспільстві Речі Посполитої тих часів людей визначали за багатьма факторами. Серед інших це походження і належність до певної суспільної верстви, достаток, віра, народ і мова («язик») та інші.За походженням людей ділили на благородних (шляхту, нобілітованих, визначних, заслужених) і неблагородних. Цей поділ в ті часи був поширений в тому чи іншому вигляді по цілому світу. До шляхти відносили представників князівських і боярських родів Польського королівства, Великого князівства Литовського, та різних руських Великих князівств, які утворилися на уламках Великого Князівства Київського (Київської Русі). Представники інших земель, царств і государств тогочасного світу теж могли бути прирівняні до благородних за схожими критеріями — приналежність до правителів (царів, королів, князів, султанів, падишахів, ханів) або їх найближчих прибічників.
Серед віровчень виділяли — християн, іудеїв, магометан (мусульман) і язичників. Серед християн виділяли католиків — латинян, представників латинської, римської віри; схизматиків (некатоликів) — представників грецької або руської віри (православних), протестантів-лютеран, аріан та інших. Магометан (мусульман) — прибічників ісламу — віровчення пророка Магомета (Мухаммеда) називали також агарянами або ізмаїлтянами (згідно зі Св. Письмом — нащадками Ізмаїла, сина праотця Авраама від Агарі). Усіх інших відносили до язичників, зокрема жителів степів і країн Сходу, населення колишньої Монгольської Імперії, які хоч і не визнавали над собою жодної церковної влади, але насправді дотримувалися різних віровчень — були християнами (як козаки), буддистами, індуїстами, вірили в Небо (як китайці — даоси і конфуціанці) і так далі.
Також важливе значення у суспільстві Речі Посполитої мав поділ на «язики» (тобто народи і племена, за термінологією тих часів). Серед інших відомі — поляки, німці, руські (русини), жмудь, євреї (жиди), греки, вірмени, татари, волохи та ін. Цікаво, що в ті часи польська шляхта розглядала себе як нащадка стародавнього племені сарматів.
Іноземців — людей з іних (чужих) земель і країн визначали за тим, з якої землі він походить і підданим якого правителя він є. Приклад людина з Бургундської землі, підданий французького короля, або людина з Руської (Московської) землі, підданий московського царя.
У ранній співдружності Речі Посполитої не було домінування поляків або католицької релігії. Увібравши в себе Україну і уклавши конфедерацію з Литвою етнічні поляки перестали бути більшістю. Співдружність складалася з переважно чотирьох націй: литовців, поляків, білорусів та українців. Мешканців Великого Князівства Литовського часом називали «литвинами», а білорусів одночасно з тим «русинами», як і українців.
На час укладання Люблінської Унії у 1569 р. загальна кількість населення становила 7 млн чоловік з яких близько 4,5 млн були етнічними поляків, 2 млн русинів (українців і білорусів), 0,75 млн литовців і 0,7 млн євреїв. У 1618 році під час укладання Деулінського перемир'я 1618 кількість населення литовців, 0,75 млн прусів, 0,5 млн євреїв і 0,5 млн лівонців. Втрачаючи території і населення під час кризи співдружності в 1717 році населення становило вже 9 млн. (4,5 млн поляків, 1,5 млн українців, 1,2 млн білорусів, 0,8 млн литовців, 0,5 млн євреїв, 0,5 млн інших національностей).
До Реформації до шляхти належали як католики так і православні. Однак після завершення Реформації у 1540-х роках і проголошення унії — всі люди грецької віри вважалися уніатами і мусіли коритись Римській курії. Таким чином православні і їхні громади, які відмовилися визнати унію і передати релігійні споруди у власність Риму виявилися поза законом. Це, з одного боку, спричинило массовий перехід руської шляхти в католицьку віру, а з другого боку, викликало массовий протест людей, переважно неблагородних верств населення, які фактично відмовилися визнати унію.
Військо
Військо Речі Посполитої складалося з посполитого рушення і кварцяного війська. Згідно з принципами тих часів носити зброю (меч) могли люди лише благородного походження або ті які знаходяться на службі у таких. Тому існували власні, так звані надвірні, війська окремих магнатів. Були рекрути («вибранці») з селян.Важливо звернути увагу, що саме у середині XVI ст. у військах по всьому світу, особливо у Європі починає запроваджуватись ручна вогнепальна зброя. Одними з перших хто став масово озброювати вогнепальною зброєю свої війська були руські магнати на кордонах Речі Посполитої — Глинські, Вишневецькі і Острозькі. Саме ці війська стали тією основою на якій зародилося Військо Запорізьке Низове (Запорізька Січ).
Війни та походи
За правління Стефана Баторія, Сігізмунда ІІІ, Владислава IV, Яна II Казимира, Яна III Собеського, Августа II Річ Посполита вела безперервні війни проти Московської держави, Османської імперії, Швеції та багатьох інших країн Європи.З кінця 16 століття у походах польського війська проти турків брали активну участь українські козаки, що іноді мало вирішальне значення для ходу війни (Хотинська війна 1621 року, «Віденська відсіч» 1683 року).
Влітку 1635 року полковник війська Запорозького Костянтин Вовк організував, на запрошення короля Владислава IV, похід 30 чайок на Балтійське море. Балтійська козацька флотилія досі успішно діяла проти шведського флоту і прискорила підписання польсько-шведського перемир'я.
Наслідком численних воєн, що їх вела Річ Посполита було її ослаблення. В кінці 16 — 2-й половині 17 століття в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників. В Україні та Білорусі широко розгорнулася боротьба народних мас за соціальне та національне визволення (селянсько-козацькі повстання під проводом К.Косинського (1591–1593), Т.Федоровича (1630), І.Сулими (1635), К.Скидана (1637), Я.Острянина (1638) та ін.).
Внаслідок Хмельниччини (1648–1654) Лівобережна Україна приєдналася до Московської держави.
В кінці XVII ст. і особливо в першій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала глибоку внутрішню кризу: занепадала торгівля і ремесло, втрачала силу королівська влада, зміцнювалася влада магнатів, зростала феодальна анархія і безправ'я населення. Спроба молодої польської буржуазії та передових кіл шляхти реформувати державний устрій Речі Посполитої у 2-й половині XVIII ст. зазнала протидії реакційної частини магнатів, яких ззовні підтримували Росія, Пруссія та Габсбурги. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Річ Посполита припинила існування. Правобережну Україну та Білорусь було приєднано до Росії, Галичину — до володінь Габсбургів.
Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.
Передумови об'єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства
Шлях до об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року з метою спільного подолання зовнішньої небезпеки — лицарів-хрестоносців.З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви — Московське князівство, яке почало претендувати на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території, зокрема Чернігово-Сіверщину і Смоленськ. Ситуація загострилась в середині XVI століття, коли почалась Лівонська війна. Литва, що підтримувала лівонців, опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути завоювання, вона мусила знайти надійного союзника. З Польським королівством вісім разів обговорювалось й укладалось різноманітні угоди-унії пов'язані особою спільного монарха — великого князя литовського, що обіймав на той час посаду й польського короля.
Українське питання
Аристократія України на той час налічувала 20 князівських родів. Доступ до цієї верстви був суворо обмеженим. Князі мали особливі права: вони діставали імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на князів міг подавати лише сам великий князь. Князі могли виступати на війні під власними корогвами на чолі власних озброєних розділів. Осередком княжих родів була Волинь. Тут сиділи князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі та інші нащадки удільних князів.Другу ієрархічну сходинку за князями займали пани. Вони володіли власною спадковою землею (вотчина), а не наданою від великого князя. Їхні вотчини не тільки служили символом певної матеріальної незалежності, але й підкреслювали значність, давнє походження роду, що володіє своїм маєтком.
Нижчу сходинку у привілейованому стані займали представники військовиків, які перебували на службі у князів — дрібна та середня шляхта. Втягуючись у торгово-грошові відносини, шляхта здобула право безмитного провозу продукції власного господарства. Суспільний статус шляхти був юридично оформлений законодавством XIV-XVI століть, їй було надано значні політичні права, особисті свободи та майнові гарантії, що визначили специфіку шляхти як привілейованої верстви. Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата грошового збору. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості й окремого суду. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій (лицарського кола), що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (вальний) сейм. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі і промислах.
У редакції Литовського статуту 1566 року закріплювалась норма про зрівняння в правах шляхти з князями. Проте таке зрівняння істотно відрізнялось у Литві та Польщі. Українська шляхта підтримувала об'єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб здобути для себе більше привілеїв. У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких, Костянтин Острозький та його молодший син Василь залишалися символом самобутності Русі-України.
На соціально-економічному розвитку України XV — першої половини XVII століття визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. Значно зросли ціни на худобу і збіжжя. Розвиток внутрішнього ринку і зовнішніх економічних зв'язків справив значний вплив на сільське господарство. З XV століття магнати і шляхта почали розширяти свої орні землі. Протягом XV-XVI століть економіка Галичини, Волині та Поділля поступово переорієнтувалась на потреби зовнішнього ринку, який потребував дедалі більше деревини й продукції промислового та сільського господарства. Відбувалась інтенсифікація сільського господарства за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства.
Фільваркова реформа перетворила Україну на годувальницю Європи. Одержувані кошти вкладалися в економіку Литви й Польщі, зростали польські міста, а Україна перетворювалася на сировинний придаток. Поширення фільваркового господарства супроводжувалося скороченням селянських наділів і поступовим закріпаченням селянства. [1] Значна частина українського селянства на півдні і південному сході продовжувала зберігати особисту свободу.
Грабіжницькі напади з Криму татар з другої половини 90-х років XV сторіччя стали щорічними. Невеликі загони шляхетської варти не могли протидіяти татарським ордам. Термінового укріплення потребували замки в Каневі, Черкасах, Звенигородці, Вінниці, Брацлаві. Непевне внутрішнє становище Литви потребувало від її владних кіл суттєвих змін.
Люблінський сейм
Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля. Спираючись на підтримку польської і волинської шляхти, король Сигізмунд ІІ Август у березні 1569 року видав універсал про приєднання Підляського й Волинського воєводств до Польського королівства. Місцева шляхта за цим універсалом зрівнювалася у правах з польською. Король оголосив посполите рушення і погрозив відібрати маєтки й посади у тих панів, які не присягнуть на вірність королю.
Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558—1583 та прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 24 травня 1569 року вони склали присягу Короні Польській. Слідом було оголошено про приєднання до Польського королівства Київського і Брацлавського воєводств. Під Литвою залишилися тільки північно-західні руські землі: Берестейщина і Пінщина.
28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія. 1 липня 1569 року посли Великого князівства Литовського та окремо депутати польського сейму підписали акт про унію. Вона завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385 року.
Положення
Обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватиме виборний король, який титулувався Королем польським і Великим князем Литовським. Коронуватиметься він у Кракові. Унія передбачала спільний Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Пани обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина монетна система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови. Окремими залишались деякі ознаки держави (печатка, герб, мова, військо, закони).Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Подільське, Брацлавське, Белзське, Руське(з центром у Львові), Волинське(з центром у Луцьку) та Київське воєводства. Велике князівство Литовське залишило собі білоруські землі та заселене українцями Берестейське воєводство.
Об'єднання в одній державі Польщі, України та Литви поставило Річ Посполиту в один ряд з наймогутнішими країнами Європи, дало змогу одержати перемогу у війні з Московією.
Суспільно-політичні зміни після Люблінської унії
Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське. З 1618 року приєдналося ще Чернігівське воєводство, що утворилося на землях, відторгнутих від Московського царства. Воєводства поділялися на повіти (староства). Для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію Литовського статуту й староукраїнської мови в діловодстві.
Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Вони керували шляхетським ополченням, головували на місцевих сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти (землі). Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).
Зміни в законах, що сталися після Люблінської унії, закріплювалися Третім Литовським статутом 1588 року. Цей кодекс діяв як на території Великого князівства Литовського, так і на українських землях. Згідно з ним селяни, які прожили на землі феодала понад 10 років, ставали кріпаками. Феодали одержали право розшуку й повернення селян-утікачів протягом 20 років. Третій Литовський статут остаточно зробив селянство закріпаченим станом.
Особливої гостроти після Люблінської унії набули проблеми віри та мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Проте платою за освіченість ставало зречення рідної мови та батьківської віри. Через те, що в XVI столітті представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили здатної очолити боротьбу за відновлення державності.
Парламентська влада
Найвищим законодавчим органом держави був з’їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. В період між сеймами король управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів.Під час прийняття рішень сеймом існувало право “ліберум вето” - кожний з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова "Не позвалям" (Не дозволяю). 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох палат — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли воєводств і земель — на майдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекції шляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних воєводств, враховуючи послів, присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб.
Населення
У суспільстві Речі Посполитої тих часів людей визначали за багатьма факторами. Серед інших це походження і належність до певної суспільної верстви, достаток, віра, народ і мова ("язик") та інші.За походженням людей ділили на благородних (шляхту, нобілітованих, визначних, заслужених) і неблагородних. Цей поділ в ті часи був поширений в тому чи іншому вигляді по цілому світу. До шляхти відносили представників князівських і боярських родів Польського королівства, Великого князівства Литовського, та різних руських Великих князівств, які утворилися на уламках Великого Князівства Київського (Київської Русі). Представники інших земель, царств і государств тогочасного світу теж могли бути прирівняні до благородних за схожими критеріями - приналежність до правителів (царів, королів, князів, султанів, падишахів, ханів) або їх найближчих прибічників.
Серед віровчень виділяли - християн, іудеїв, магометан (мусульман) і язичників. Серед християн виділяли католиків - латинян, представників латинської, римської віри; схизматиків (некатоликів) - представників грецької або руської віри (православних), протестантів-лютеран, аріан та інших. Магометан (мусульман) - прибічників ісламу - віровчення пророка Магомета (Мухаммеда) називали також агарянами або ізмаїлтянами (згідно зі Св.Письмом - нащадками Ізмаїла, сина праотця Авраама від Агарі). Усіх інших відносили до язичників, зокрема жителів степів і країн Сходу, населення колишньої Монгольської Імперії, які хоч і не визнавали над собою жодної церковної влади, але насправді дотримувалися різних віровчень - були християнами (як козаки), буддистами, індуїстами, вірили в Небо (як китайці - даоси і конфуціанці) і так далі.
Також важливе значення у суспільстві Речі Посполитої мав поділ на "язики" (тобто народи і племена, за термінологією тих часів). Серед інших відомі - поляки, німці, руські (русини), жмудь, євреї (жиди), греки, вірмени, татари, волохи та ін. Цікаво, що в ті часи польська шляхта розглядала себе як нащадка стародавнього племені сарматів.
Іноземців - людей з іних (чужих) земель і країн визначали за тим, з якої землі він походить і підданим якого правителя він є. Приклад людина з Бургундської землі, підданий французького короля, або людина з Руської (Московської) землі, підданий московського царя.
У ранній співдружності Речі Посполитої не було домінування поляків або католицької релігії. Увібравши в себе Україну і уклавши конфедерацію з Литвою етнічні поляки перестали бути більшістю. Співдружність складалася з переважно чотирьох націй: литовців, поляків, білорусів та українців. Мешканців Великого Князівства Литовського часом називали "литвинами", а білорусів одночасно з тим "русинами", як і українців.
На час укладання Люблінської Унії у 1569 р. загальна кількість населення становила 7 млн. чоловік з яких близько 4,5 млн. були етнічними поляків, 2 млн. русинів (українців і білорусів), 0,75 млн. литовців і 0,7 млн. євреїв. У 1618 році під час укладання Деулінського перемир'я 1618 кількість населення литовців, 0,75 млн. прусів, 0,5 млн. євреїв і 0,5 млн. лівонців. Втрачаючи території і населення під час кризи співдружності в 1717 році населення становило вже 9 млн. (4,5 млн. поляків, 1,5 млн. українців, 1,2 млн. білорусів, 0,8 млн. литовців, 0,5 млн. євреїв, 0,5 млн. інших національностей).
До Реформації до шляхти належали як католики так і православні. Однак після завершення Реформації у 1540-х роках і проголошення унії - всі люди грецької віри вважалися уніатами і мусіли коритись Римській курії. Таким чином православні і їхні громади, які відмовилися визнати унію і передати релігійні споруди у власність Риму виявилися поза законом. Це, з одного боку, спричинило массовий перехід руської шляхти в католицьку віру, а з другого боку, викликало массовий протест людей, переважно неблагородних верств населення, які фактично відмовилися визнати унію.
Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.
Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта[1].
Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.
Деякі історики стверджують, що назва «Коліївщина» походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати. Процедура освячення ножів згадується у Тараса Шевченка. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи були поляками і євреями).
Висунута у радянські часи версія про начебто походження назви повстання від слів «кол» або «колоти», швидше за все, не відповідає дійсності, оскільки, згідно з правилами словоутворення української мови, назва повстання в цьому випадку мала б виглядати Колщина, Кілщина або Коловщина. В російській мові слово «колій» відсутнє.
Хід повстання
Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.
Придушення повстання
Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королеві, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, — посаджено на палю.
Після сильних тортур у с. Сербах, І. Ґонта був страчений. М. Залізняка та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р
Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Так, Коліївщині присвятив один з своїх творів — поему «Гайдамаки» Т. Шевченко.
Свідчення Михайла Чайковського
Михайло Станіславович народився недалеко від тих місць, де вирувала Коліївщина, в родині з українсько-польським корінням: «Я родился в селе Гальчинце, волынской губ. житомирского уезда, в кодненском приходе, в 13 верстах от Бердичева, этого торгового Иерусалима израиля, в приднепровской Руси, в 9 верстах от „святой“ Кодни, где карали гайдамаков Гонты и Железняка мечем, колом и виселицей во славу короля польского и Речи Посполитой. Такой страх был наведен тогда на украинский люд, что до сего дня этот люд, произнося угрозу или проклятие, повторяет: „щоб тебе свята Кодня не минула!“».Він з дитинства спілкувався з багатьма учасниками тих подій, які воювали з обох боків. Тому не дивно, що серед його документів збереглися цінні свідчення, які можуть допомогти сприяти відновленню історичної правди про ті страшні часи. Так Михайло Станіславович Чайковський, особисто знав сина губернатора Младановича, хресника Гонти, і з цього приводу у своїх спогадах зазначає наступне: "Был там также кс. Младанович, сын уманского губернатора (управителя) во время резни; он был крестным сыном Гонты и был им спасен. Теперь он был инвалидом монастыря и не нес никаких обязанностей, а все только рассказывал об уманской резне, об Украине, гайдамаках, Запорожье. Он все помнил и все рисовал в своих рассказах живыми красками.
Удивительная вещь — он не выражал ни ненависти, ни раздражения против Гонты. Всю вину преступления он приписывал Феликсу Потоцкому и польской шляхте. Вот слова, которые я часто слышал от него: «выучили его читать, писать и понемножку всяким наукам, а потом хотели его бить, сажать в „гусак“; сделали его полковником, — а полковник он был дельный, потому что он лучше знал военное дело, чем региментари, бригадиры и ротмистры, — а потом хотели его ошельмовать, как хама, мужика; и муравей кусает, если ему досаждают, а что же человек, да еще такой как Гонта? Паны наварили этого пива, а люд Божий должен был его пить — и пьет, да никак не выпьет до дна»".
